Сусіди

/розповідь-бувальщина/

Сайд-Хамзат Нунуев (Чечня)

Lisa Enghelhardt, age 14
Artur Umarov, age 14 pencil

Сайпуддін не любив цієї кістлявої учительки Світлани Вікторівни, хоча при зустрічі на сходовому майданчику чи де-небудь на вулиці вони обмінювалися звичним «добридень». 

  Не любить вона нас, чеченців, – багато разів говорив Сайпуддін, – усе життя живе серед нас, але наших хороших звичаїв переймати не хоче. Жодного разу за ці десять років не постукала у двері, не попросила ні солі, ні сірників, ні молотка. Ну як так можна? Адже у нас, у чеченців, не так. По сусідству живуть, як одна сім’я. А вона якась дивна. Напевно вона не відчуває себе вдома.  

***

Ніхто й не думав, навіть допустити не міг, що війни політиків призведуть до такої страшної війни у власному домі. Навіть коли сотні танків були на вулицях Грозного, ніхто не припускав, що багатонаціональне місто перетвориться на руїни, на попіл.

Сайпуддін не захотів ризикувати, тікаючи через наскрізь обстрілюване місто. Він із дружиною Малікою, шістнадцятирічним сином Алі та трирічною донечкою Імою ховався у підвалі свого будинку разом з іншими мешканцями. Палили дровами, варили суп, гріли чай. Думали, що бої ось-ось закінчаться і всі зможуть піднятися у свої цілі, не розграбовані квартири. Насправді цей п’ятиповерховий будинок знаходився збоку від безпосередніх бойових дій і лише випадкові кулі, снаряди чи уламки долітали до його стін. 

Через тиждень-другий бої перемістилися на південні околиці міста. Стало дещо легше. Сайпуддін уже не шкодував, що не скористався дводобовим перепочинком і не вийшов з міста. Маліка, його дружина, тоді дуже хворіла і він не наполягав. 

Уже можна було сміливо йти по воду. Хтось говорив, що ось-ось роздаватимуть гуманітарну допомогу. У людей з’явилася надія, що найстрашніше вже позаду. 

У той вечір хтось повернувся з вулиці і розповів, що ОМОНівці розпочали так звану «зачистку». Кидають до підвалів гранати. Шукають чеченців та інгушів. Розстрілюють усіх на місці, особливо чоловіків, юнаків, підлітків…

Не може цього бути! Це все плітки, підла провокація! Не вірю! – обурювався Сайпуддін. Він дуже розізлився. 

Не віриш, то йди на сусідню вулицю, там уже пройшла «зачистка»! У кожному будинку десятки трупів! – заперечували йому.

Сайпуддін невдоволено поглянув довкола. У підвалі були і чеченці, і росіяни. Останні мали трохи більше надії не бути вбитими. 

Через годину з’явилася чутка, що на їхній вулиці теж розпочалася «зачистка» і триватиме цілу ніч. Попередили про необхідність піднятися у свої квартири і зустрічати ОМОНівців із відчиненими дверима. В іншому випадку все підриватимуть, ламатимуть, спалюватимуть…

Люди заквапилися. Сайпуддін захвилювався, не знаючи, що йому робити. Чи могли його дружина і діти пробратися дворами і спробувати врятуватися втечею?

Чоловік був близький до розпачу, але виду не подавав. Втупившись у темряву, він поглянув на дружину, на дітей, готовий до того, що бачить їх цього вечора востаннє.

І тут з тіні виникла кістлява згорблена фігура сусідки Світлани Вікторівни. Вона тихо,але твердо сказала:

– Сайпуддіне, я боюся залишатися сама. Прошу вас, ходімо всі до мене. 

До тебе? Чому до тебе? – не зрозумів Сайпуддін.

Так потрібно. Я ж сказала, боюся. Ходімо, Маліко. Алі, ходімо. Візьми сестру. Або давайте я сама її понесу. 

*** 

ОМОНівці увірвалися до під’їзду опівночі. Перед цим був оглушливий вибух у підвалі, від якого затремтіли стіни, посипалися стелі, упали уламки скла, які ще трималися у прострелених віконних рамах.

Тут живуть, тут люди живуть! – кричали жінки, коли ОМОНівці у бронежилетах і касках, гримаючи важкими черевиками, піднялися нагору.

Ваші документи! Чеченці, інгуші є? – запитав рудий ОМОНівець двометрового зросту. 

Документи у нас в порядку. Бойовиків тут немає. Це мій чоловік Сашко. А це його сестра і племінники, – вийшла назустріч Світлана Вікторівна. 

Сайпуддін мовчав, готовий на все, окрім приниження перед жінками і дітьми. 

-Ваші документи! – крикнув ОМОНівець на Сайпуддіна і його сина.

-Ось мій паспорт. Син ще не встиг отримати. Йому тільки-но виповнилося шістнадцять, – сказав Сайпуддін і простягнув йому паспорт.

Він довго шукав у паспорті графу «національність».

Чеченець! – нарешті знайшов він. – Ти підеш зі мною. Хлопець також.

Навіщо? Куди? Нікуди ви не відведете мого чоловіка і цього хлопчика! Якщо потрібно, ми самі завтра прийдемо до вас у комендатуру. До речі, комендант цього району також мій родич. Так що тут усе гаразд, хлопці. Всі свої. Якщо хочете, сідайте, відпочиньте. Я вас пригощу, чим Бог послав. 

ОМОНівець лаявся і грався автоматом. 

Я прожила серед цих людей все життя. Я готова померти з ними. Стрілятимеш – уб’єш мене першою! Стріляй в учительку, котра 28 років навчала дітей добра і розуму!

Гаразд, живіть, – сказав ОМОНівець і опустив автомат. – Ходімо звідси, хлопці. 

***

Минуло два роки. Грозний знову повернувся до рук чеченців. 

В ту ніч Сайпуддіна розбудила дружина:

Послухай, там, у квартирі Світлани, якийсь галас, крики. Одягнися швидше, поглянь, що там. 

І справді, крики та галас посилювалися. Сайпуддін навіть не одягав сорочку. У майці і спортивних штанах увірвався у відчинені двері сусідки. Побачене вразило його. Двоє в масках і з автоматами повалили Світлану Вікторівну на підлогу та намагалися зв’язати її. Третій, також у масці і з автоматом стояв біля дверей. Сайпуддін зрозумів, що це звичайні молодики-бандити, котрі вже давно чинили у місті беззаконня під виглядом бійців народного ополчення.

Негідники! Тварюки! Зараз же відпустіть її! Як вам не соромно? Бога б побоялися! – закричав Сайпуддін і кинувся рятувати сусідку.

Той, що стояв біля дверей, клацнув затвором автомата, прицілився в голову і вистрілив би у Сайпуддіна, але у цей момент до квартири увірвалися Алі і Маліка. Всі вони кинулися рятувати Світлану Вікторівну. Утрьох їм вдалося відтягнути тих, що намагалися зв’язати жінку. На галас могли вже прибігти й інші сусіди. Зрозумівши це, троє в масках відійшли до дверей, щоб тікати. Але той, котрий пересмикнув затвор, різко повернувся і вистрілив у Сайпуддіна одиничним пострілом. Коли сусіди прибігли на допомогу, злочинці у масках уже зникли. 

*** 

Через місяць Сайпуддін уже виписався з лікарні і доліковувався вдома. Літо сусіди вирішили провести разом у горах, у будинку батьків Сайпуддіна. Тут гори, трави, мед, баранці! А можна у селі на Волзі, у тітки Світлани Вікторівни. Тут уха, ягоди, простір! 

Ніде не тісно. Місця багато. Лише б людина сама собі не стискала груди.


Запитання для обговорення:

  1. Чому Сайпуддін незлюбив Світлану? Чому він вважав, що вона поводилася не по-сусідськи?
  2. Як змінюється поведінка і ставлення людей під час війни?
  3. Чому Сайпуддін не повірив людям, які попередили його про те, що він і його син були у небезпеці?
  4. Чому вчителька сказала неправду? Чи можна брехню виправдати те, що вона використана задля порятунку людей?
  5. Що сталося з чоловіками і підлітками, котрих забрали російські ОМОНівці?
  6. Як ти гадаєш, чи подобається тепер Сайпуддіну і Світлані бути разом?
  7. Чому бандит у Світланиній квартирі вистрілив у Сайпуддіна тоді, коли спроба пограбування уже провалилася? Що ви про це думаєте?
  8. Чи мають значення у цій розповіді різні національності її героїв?

9. Як відрізняються повага і дружба від «мирного сусідства»? Яке значеня мають повага і дружба для вас?