Новенка у Школі

Керол Пассмор Керла (США)

Malika Saiyeva, age 19 framed: ink and watercolor

Saskia Hanover, age 12

Sameva Mabena, age 15

Anzor Hashagulov, watercolor

Anzor Hashagulov, watercolor

Відверто кажучи, я дуже хвилювалася в очікуванні першого дня в школі. Рік тому я була новенькою, і мені прийшлося докласти багато зусиль, щоб завоювати авторитет  у однокласників. Я не хочу вихвалятися, але я дійсно досягла успіху.

Я підготувала ввесь одяг за декілька днів до початку занять, але в той ранок чотири рази його змінювала. І,нарешті, чудовим вересневим ранком 1959 року я стояла із друзями перед головним входом  в школу, готова увійти  у молодший клас.

  •  Отож, ми вирішили, що будемо із нею ввічливими, сказала Анета.
  •  З ким? – запитала я, зрозумівши, що замріялася. 
  •  З тією чорномазою, що буде вчитися у нашій школі, відповіла Анета. – Директор казав, що  у нас не буде таких проблем, як в школі Літл Рок.  

Ліб засміялася:

  • Тоді нема чого прозивати її чорномазою.
  • Звісно, – казала я.- Думаю, ми маємо бути з нею дружелюбними.

Тоді я не уявляла собі, що в нашій школі могли б вчитися всі разом – і чорні, і білі. До того ж школа була такою великою, що я могла б з нею ніколи не зустрітися.

 Я помилялася. Новеньку звали Лінн, і на першому уроці алгебри вона мовчки сиділа за останньою партою. Другий урок був англійська мова. Вона також мовчки сиділа попереду. Я не помітила, де вона була на третьому уроці, але на четвертому уроці історії, вона сиділа  біля мене.

Я ледве чула те, що говорила вчителька, так як в моїй голові весь час крутилася думка, що треба показати їй, де знаходиться їдальня. Я запитувала себе, чи не означає це бути «занадто доброю», але пам’ятала свій перший обід у самотності рік тому. Тому, коли пролунав дзвінок, я ввічливо запропонувала Лінн провести її в їдальню. 

Спочатку ми підійшли до наших шафок, які опинилися поряд, а потім відправилися в їдальню. Там стояла довга черга, і всі замовкли, коли ми увійшли. Ми взяли м’ясо і картопляне пюре і стояли із тацями в руках, виглядаючи вільний столик. Але все навколо було зайнято, і не залишалося жодного вільного місця для мене з Лінн та іншим нашими хлопцям і дівчатам.  Я врешті-решт знайшла  напівпорожній столик, за яким сиділо декілька незнайомих дітей. Вони одразу встали і пішли, так що ми з Лінн опинилися одні у переповненій їдальні. Було абсолютно очевидно, що ніхто не збирається сідати з нами.

 Ми сиділи вдвох, як на безлюдному острові, посеред  переповненої їдальні. Я дивилася на Лінн, а вона на мене. Її короткі чорні коси завивалися, а шкіра була темно-коричнева. 

У мене теж було темне кучеряве коротке волосся, а шкіра, покрита літньою засмагою, була майже така ж коричнева, як і в неї. Я подумала, що нас можна прийняти за сестер.

 Лінн опустила очі на огидного вигляду м`ясну страву і сказала: 

«Ти не повинна їсти разом зі мною. Ти можеш йти їсти за один стіл  зі  своїми друзями.»

Я почала змішувати горошок із пюре, думаючи про це. Потім пробурмотіла:

«Якщо вони не хочуть сідати із нами за один стіл, то я не впевнена, що вони – мої друзі.»

Отож, я залишилася, і всі роки, поки ми навчилися  в школі, Лінн і я обідали разом. За цей час відбулося багато доброго і багато поганого.          

        Нам із Лінн ніколи не приходилося шукати вільний столик у їдальні – у нас був свій,власний , прямо посередині. Погано було те, що більше ніхто  і ніколи не наважувалися  сідати разом із нами.

         Приємним було і те, що мої друзі, а також діти із інших класів , були ввічливі з Лінн. А поганим було те, що вони були в тій же мірі ввічливі і зі мною. Коли я одного разу зіткнулася із Лінн в туалеті, вона пояснила:

         – Кажучи  «дружелюбні”, ми не мали на увазі, що повинні бути із нею настільки дружелюбними. 

Деякі прозивалися на нас поганими словами, а також кидали в нас чимось, але нічого більш серйозного не ставалося. Разом з тим було приємно, що тепер всі у школі знали нас.

Ще приємним було те, що через декілька тижнів після нашого знайомства із Лінн, ми, обговорюючи події у наших класах, виявили , що у нас багато спільного. Ми не тільки вивчали одні й ті ж самі предмети, але і зацікавлення наші співпадали. 

Якщо б доля не звела нас тоді, ми, можливо, все одно зустрілися б і подружилися.

Мабуть, найкращим за ці два роки було те, що я познайомилася із людьми, які працювали у квакерському Американському комітеті служіння. Вони навчили нас із Лінн не застосовувати насилля і допомогли зберегти дружелюбність до тих, хто прозивався на нас. Вони познайомили нас із іншими людьми в Північній Кароліні, які вважали, що колір шкіри не має визначати  в яку школу ходити або яку професію обрати. З цими людьми ми проводили разом багато часу, що надавало нам велику радість та компенсувало те, що ми не брали участі у суспільному житті школи.

Згадуючи ті роки, я інколи дістаю свої шкільні альбоми і читаю те, що діти писали мені на пам’ять. На другому році мого перебування у школі, коли я так намагалась завоювати популярність, багато хто писав, яка я хороша. 

А на наступний рік тільки декілька людей зі схваленням відгукнулися про наші спільні заняття англійською або алгеброю, але нічого не написали про мене.

У старшому класі все було інакше. Всі, з ким я хотіла дружити, залишили записи у моєму зошиті. Вони писали, що захоплюються людиною, яка вміє наполягати на тому, що вважає справедливим. Вони не говорили, що змінили своє ставлення до расової проблеми, і, може, їх захоплення було даниною     моїй самотності, але я була рада, що вони схотіли  розписатися у моєму щоденникові. 

Найкращим був запис від Лінн, який займав цілу сторінку. Вона писала, як страшно їй було в той перший день в школі  і як вона зраділа, коли я заговорила з нею. Я здивувалася, тому що вона зовсім не виглядала переляканою. Авжеж, не дізнаєшся  вcього, навіть про свого найкращого друга!